Історії українських біженців
Після початку війни Європейський союз уперше ввів у дію директиву про тимчасовий захист, згідно якій українські біженці отримали право на проживання, дозвіл на роботу та медичне обслуговування у країнах-членах ЄС.
Кіпрський уряд, окрім дозволу на роботу та проживання, пропонує 340 € єдиноразової грошової компенсації на одну дорослу особу, та 170 € на дитину до 18 років. Ця матеріальна допомога надається особам, що отримали статус тимчасового захисту. Більшість громадян України, що прибули до Кіпру після 24.02.2022 вже подали заявки до міграційної служби.
Наразі відомо, що на Кіпрі перебуває 16 тисяч українських біженців.
Але, громадяни України, котрі потрапили сюди до початку лютневого вторгнення, досі не мають можливості доступу до програм міжнародного захисту, оскільки зіштовхнулися з проблемами щодо отримання офіційного статусу тимчасового біженства. Наразі,вони знаходяться у невизначеному статусі, тому не мають доступу до прав, які отримують їхні співвітчизники, що опинилися тут після офіційного початку воєнних дій з боку РФ.
Історія Олені з Бучі
Олена з Бучі, приїхала сюди у відпустку 21-го лютого, зворотній квиток було заброньовано на 7-ме березня.
Я приїхала за три дні до початку війни, наразі в мене є лист від авіакомпанії, де вони інформують клієнтів про те, що у зв’язку з воєнними діями — рейси до України відміняються.
Метою мого візиту був двотижневий відпочинок, тому кошти, які я мала при собі були розраховані на цей термін. Наразі в мене відсутня можливість отримувати фінансову допомогу.
Перші два тижні я орендувала житло, після того як термін оренди вийшов, а я не могла повернутись додому — волонтери допомогли мені заселитись до готелю, ще на два тижні мене прихистили дівчата-волонтери з Білорусі, потім я розшукала пару, разом з якою хрестила дитину друзів тут на Кіпрі, і вони мене поселили у своєї родички, в неї я і мешкаю з того часу. Півтори місяці, як багато моїх співвітчизників, я протрималась завдяки волонтерам.
Мої батьки мешкають у Бучі, де вони і перебували весь цей час. На третій день війни я втратила зв’язок з ними, тому слідкувала за перебігом подій у локальному чаті Telegram-каналу, лише вчора моя мама змогла мені зателефонувати вперше за цей час. Батьки (пенсіонери, вік 67 років) мешкають в багатоповерхівці, і протягом окупації в них було відсуне енергопостачання, вони готували їжу на вулиці на багатті, мама навіть сказала про те, що вона не мала змоги помити голову весь цей місяць. Мого хрещеного батька, котрий мешкав неподалік, було вбито під час окупації. Я дуже радію, що мої батьки залишились живі. Напередодні в одній з церков в Бучі було знайдено 40 мертвих тіл з зав’язаними очима. Нині туди приїздить велика кількість волонтерів, проводиться роботи по розмінуванню території, громадський транспорт не функціонує, мешканцям не рекомендують повертатися до міста.
Для мене, знаючи що в цей самий час, десь у умовній Європейській країні, середньостатистичний співробітник може подати позов до суду за харасмент, коли на нього занадто відверто кинули оком, дуже боляче бачити, як ЗМІ та окремі індивіди, виправдовують дії Російської армії, а разом з тим усієї РФ.
Я вважаю, що люди не повинні страждати, не повинні виправдовуватися, доводити свою правоту, отримавши такий травматичний досвід; найбеззахисніший залишаються жінки та діти, особливо вони потребують підтримки. Мені боляче бачити, як матері з дітьми просять харчі, одяг, памперси, хоча вони в змозі працювати, якби не війна, а у цей час хтось звинувачує їх у нацизмі, і вважає це справедливістю; відбувається підміна понять, в усьому проглядається багатоликість, відсутній поділ на умовне “чорне і біле” де правда відсутня як базове поняття.
Наразі моє місто звільнене від окупації, проте, ані банківські установи ані інфраструктура міста ще не працюють. В мене вдома є певні збереження в готівці, тому я маю надію на те, що коли банки почнуть працювати, то батьки зможуть зробити депозит на мій рахунок.
Дуже боюсь заразитися Коронавірусом, так як не знаю чи можу я звернутися до лікарні; чи стати переносником вірусу, особливо тому, що проживаю разом з жінкою похилого віку і це небезпечно для здоров’я літньої людини. Хоча вона співчуває мені, бо добре розуміє все через що нині проходить моя країна,коли мої батьки розповідають про розправи і зґвалтування в Бучі, то вона згадує як те ж саме робили турки в 74-му. Кіпріоти- це дуже тактовна та дбайлива нація, і я бажаю вивчити їхню мову.
Я активно шукаю інформацію в соціальних мережах, наприклад, коли стало відомо про можливість проживання в готелі Протарасу, то я одразу зателефонувала туди, але мені пояснили, що нажаль, не можуть взяти постояльця без офіційного статусу тимчасового біженства. В Лімасолі є церковні приходи, які годують біженців, але тих що зі статусом, який необхідний усюди.
Позавчора я вдруге звернулася до міграційного офісу Лімасолу, але співробітники служби повідомили, що немає роз’яснень щодо осіб, прибувших до Кіпру раніше 24-го лютого. Проте, Social Welfare Servces прийняли моє подання до розгляду.
Отримавши відмову у отриманні статуса тимчасового біженства, я звернулася до юристів що допомагають українцям, щодо можливості отримання статусу в Британії, вони відповіли що там надають статус людям що жили в Україні до 1-го січня тобто я маю всі права на отримання статусу.
Звісно, якби я мала виїздити з України опісля початку військового вторгнення, то обрала б країну більш близьку до батьківщини, тому що Кіпр дуже дорога країна, і витрати тут досить великі, порівняно з материковими державами, хоча для багатьох тут рай.
В Україні я працювала у оціночній фірмі, до цього кілька років у фонді Держмайна. Закінчила Національний Університет ім. Т.Г. Шевченко за спеціальність правознавство, а також Національний Аерокосмічний університет ( ХаІ ) спеціальність – фінанси. Мені конче потрібна робота, звісно, в ідеалі я хотіла б працювати за фахом, але нині починається туристичний сезон, і з’являється широкий вибір вакансій у цій сфері. Неподалік від місця мого проживання є невеличкий готель, до власника якого я звернулася шукаючи роботу, він був би радий прийняти мене на роботу, але без офіційних документів не може цього зробити. Я монітор всі вакансії, котрі є на ринку праці, та готова стати до будь-якої роботи. Для мене в пріоритеті отримати статус тимчасового біженства, щоб мати дозвіл на роботу та працевлаштуватися, щоб утримувати себе допоки не зможу повернутися додому.
Родина з Луганщини
Багатодітна родина з Луганщини приїхала до Кіпру за 1,5 дні до початку воєнного вторгнення 22.02.22
Поліна мати трьох дітей — 2,8 років, 5 років, 12 років і всі вони дівчатка.
Родина Поліни з луганської області міста Сіверодонецьк.
В Сіверодонецьку в 10-ти кілометрах від міста в них є власна тваринна ферма, 60 корів, 50 свиней, 200 баранів, кури та собаки-охоронці, а в місті них була квартира.
За освітою я бухгалтер. Присвятила себе власному бізнесу і родині.
Прилетіли сюди за агітацію наших друзів які наполягали на тому щоб ми скористалися можливістю придбати квитки за низькими цінами. У них ми і залишалися протягом місяця. Потім 23-го березня до них приїхали родичі, які втікали з України. Тому ми не мали можливості залишатися в їхньому домі з такою великою кількість людей. Протягом першого місяця війни ми активно шукали житло. Хоча я розуміла що депозиту та першої оренди за квартиру в мене немає, оскільки з собою ми мали суму для відпочинку і 2000 €, тому я звернулася до волонтерів СУ4UA за допомогою і вони поселили нас в готель Marianna Bich на 2 тижні, весь цей час ми були в пошуку квартири. За цей час ми були на 10-ти оглядах квартир, але часто нам відмовляли, обіцяли здати квартиру нам а потім підписували контракти з іншими кандидатами, пропонували житло у жахливому стані за 1300 €.
Працювати я почала з першого дня після початку війни, оскільки розуміла, що грошей, які ми взяли на відпочинок, не вистачить на довго, тому я дала об’яву в FB про те що готова робити будь-яку роботу по господарству за будь-яку платню. Я працюю по 3 години на день 4 рази на тиждень, і витрачаю дуже багато часу на дорогу пішки. Мій чоловік, який все життя займав керівні посади, влаштувався до компанії яка займається обслуговуванням басейнів, за перший місяць роботи, як стажеру йому заплатили 500 €, за поточний місяць йому обіцяли оплату 1000 € в місяць і в цьому місяці він відпрацював 2 тижні, але заплатять за 6 робочих днів, а далі сказали поки що не виходити, а чекати на high season, оскільки наразі роботи замало.
У міграційній службі в нас прийняли документи на отримання тимчасового прихистку, та видали форму, яка засвітчує подачу заявки. Російськомовний співробітник служби пообіцяв, що подальше рішення буде надіслане поштою, оскільки наразі не погоджено процедуру оформлення для прибулих до 24.02.22, я залишила їм адресу моєї подруги. В той самий день ми з родиною подали заявку на єдиноразву матеріальну допомогу, де пообіцяли зателефонувати через 5 робочих днів, проте ще не передзвонили.
За допомогою я зверталася у всі відомі мені інстанції.
Благодійна організація Hope for Children 31-го березня видала нам 3 купони на 20€ в МЕТРО, а 2-го квітня ще 2 купони по 20€ в Smart Marker, також видали макаронні вироби, крупи, вживаний одяг.
Також я відвідувала муніципалітет, де просила домашній одяг для себе та дітей, вони видали мені домашні тапочки, піжами для мене та дітей, — всі ці речі були новими.
отримала продуктовий набір до якого входить цукор., мука, томатна паста.
Також в Лімасолі на Kolonakiou 3 дівчата-волонтери знайшли для мене чайник, козину для білизни та одяг, дитячі іграшки, CY4UA одна дівчина-волонтер Аліна щосереди привозить мені їжу, вона сама купує для нас високоякісні продукти.
Перший час було сильне пригнічення та почуття сорому. Мені було соромно приймати речі від людей, я не знала чи маю дякувати чи вибачатись, але місцеві люди дуже сильно допомогли і волонтери і єврейська община.
Чоловік моєї подруги написав до FB групи єврейської громади, до якої він належить, про потребу допомоги для нашої родини, завдяки йому ми отримали напрочуд активну допомогу від євреїв Кіпру. Вони віддали нам пральну машинку, одна багатодітна родина віддала на велику кількість круп, меблів з IKEA, кухонного інвентаря. Завдяки його зв’язкам ми змогли знайти квартиру, яку орендував шеф-кухар, який вирішив змінити локацію, але прожив пів-року за контрактом, тому разом з господарем вони переоформили контракт на нас, а з нашої оплати йому було повернено його депозит. З оплатою першого внеску нам допоміг волонтер з CY4UA, який пожертвував 600 € на оренду.
У процесі пошуку житла ми часто отримували відмови навіть у огляді обєктів, перегляд умов домовленостей, коли рієлтори і власники зауважували, що ми з України; з цієї причини один landlord попросив передоплату за 6 місяців вперед, інший на 1 рік вперед одразу.
Ми підписали контракт з CYTA , вартість якого 110€, через тиждень працівники сервісу приїхали, але повідомили що, наразі не можуть підключити нас до мережі, бо волокно прокладене в моєму будинку не підходить для підключення.
Тому що в мене немає yellow sleep я навіть не намагалася влаштувати дітей до школи, тому старша 12-ти річна донька, доглядає за малюками, поки ми на роботі. Хоча діти трохи застудилися, до лікарні я не зверталася, а лікувала їх самотужки.
Я не зверталася до фахівців за психологічною допомогою, хоча відчуваю що вона мені конче потрібна, оскільки батьки знаходяться в зоні бойових дій, місто Сіверодонецьк перебуває під обстрілами, – місто перебуває під контролем України, але область захоплена російськими військами. На прилеглих територіях вже 45 діб ведуться жорсткі бої. В нашу ферму вже 5-ть разів було пряме влучання, вже кілька разів туди приходили російська армія з метою мародерства, вони забирали свиней та баранів, такі крадіжки відбуваються регулярно, це мародери на самозабезпеченні. Але кажуть, що це тільки початок. Робочі з нашої ферми почали відїзжати. Два місяці вони працювали без отримання заробітної плати; раніше ми збували продукцію реалізаторам, що забезпечувало стабільний дохід — 100 $ щоденно. Наразі молочна продукцію неможливо переробити. Мама самотужки виготовляє сири та інше, та безкоштовно роздає все це людям з села, щось просто згодовується свиням. Для забезпечення апаратної дойки потрібно 3-є працівників щоденно, якщо всі поїдуть то я не маю уяви як батьки впораються з господарством.
Будинок, в якому знаходиться наша квартира, частково зруйновано, і мені боляче уявляти як там розкрадається все, задля чого ми працювали роками, для мене видається краще все моє майно згорить, аніж буде поцуплене,і хтось потім носитиме мої речі.
Також я вивчаю англійську мову на безкоштовному курсі, які проводить дівчина-волонтер щосуботи о 18.00.
Ми думали закласти золоті прикраси, які маємо при собі, аби придбати автомобіль, але я не впевнена чи зможу зареєструвати його на своє ім’я та оформити страховку. Бо для родини з 5-ти осіб, поїздки містом на автобусі виходять дуже дорогими.
Сьогодні планую придбати машинку для стрижки, та буду самотужки стригти чоловіка, тому що в перукарнях просять близько 30€ за сервіс за чоловічу стрижку.
Мамі — 63 років, а батьку 58 років
Свій емоційний стан характеризую як такий, що знаходиться на психоемоційна гойдалці.
Коли спливуть 90-то днів після в’їзду, я не знаю що маю робити, чи подовжать нашій родині дозвіл перебування.
Володимир з Херсону
Пан Володимир разом з дружиною приїхали на Кіпр навідати дочку, що мешкає в Пафосі.
Наразі ми не знаємо чи маємо право на отримання грошової допомоги.
Також ми подали документи на отримання тимчасового прихистку, ми майже отримали їх. Вони були в нас в руках і я навіть встиг сфотографувати їх, нам залишилось проставити печаті, та вклеїти фотографії.
17-го березня ми отримали документ, що засвідчує наше подання стосовно отримання тимчасового прихистку “Vertification of submission of an application for Temporary Protaction”. Але в мене є питання, чи дає цей документ право залишатися на Кіпрі, та має право на працевлаштування власник такого документу. Нам пообіцяли зателефонувати з офісу, та надати поради. Щодо подальших дій, але вже минув місяць, але нам ще не телефонували, інформацію стосовно подальших дій ми не відшукали, що робити надалі — не знаємо.
Ті кошти, котрі ми сюди брали вже скінчилися, ми живемо повністю за рахунок дочки. Важко пояснити як ми себе почуваємо в такій позиції. Якщо я піду працювати без наявності “yellow sleep” — мені не відомо, які наслідки це може мати для мене та роботодавця, але в перспективі, я розумію, що в мене немає іншого вибору.
Ми чекаємо на рішення уряду Кіпру стосовно людей, що потрапили до Кіпру до початку нападу Росії.
Ми з дружиною з міста Херсон. На даний момент ми не можемо повернутися. Наше місто зараз знаходиться під окупацію. Учора о 12-й ночі я дзвонив своїм друзям і вони кажуть що в нас почалася “ Чорнобаївка-15”. Всі події відбуваються в 12-ти кілометрах від будинку, де знаходиться наша квартира. А неподалік від міста, на протилежному березі Дніпра, в нас є дача, проте міст, що з’єднує береги, вже давно заміновано, всі про це знають, тому ніхто не ризикує навіть наближатися до мосту, не те щоб їздити ним.
З Херсона ми їхали автомобілем до міжнародного аеропорту Бориспіль, машину ми залишили на платному паркінгу аеропорт, де проплатили стоянку до 27.02.22, — дати повернення. Навіть якщо влада Кіпру не дозволить нам залишитися тут, і якщо нам вдасться повернутися до України, то ми не маємо фізичної можливості потрапити до стоянки аеропорту, не кажучи про наше місто, яке знаходиться на узбережжі моря. Люди не можуть ані виїхати звідти, ані потрапити до Херсону.
У місті залишилися мої близькі родичі. Дружина племінника знаходиться на останньому триместрі вагітності, знаючи що на території України вона не може гарантувати безпеку своїй дитині, нині вона шукає можливі варіанти виїхати з окупації, щоб пологи пройшли належним чином. В той же час, переміщення країною вкрай небезпечні, машини розстрілюють, а люди пропадають. Дехто намагається виїхати через Крим, до Ростову, а потім до Білорусі і через цей кордон потрапити до неокупованої частини України, звісно вагітна жінка не в змозі подолати такий складний шлях.
Мені необхідно знати, що є надія на зміни в імміграційному законодавстві.
Юлія з Києва
22.02.2022 киянка Юлія разом з семирічним сином прибула до Кіпру, знаходитись тут вона планувала протягом двох тижнів, і сподіваючись на швидке врегулювання конфлікту, повернутись до України, де залишилися батьки-пенсіонери (батько Юлії – інвалід 2-ї групи і не в змозі пересуватись самостійно).
Ось що розповіла пані Юлія:
– Вже на початку року усі міжнародні ЗМІ широко освітлювали інформацію, щодо великої концентрації військ Російської Федерації поблизу з кордоном України, тому особисто в мене вже не було сумніву стосовно загострення ситуації та можливого військового вторгнення РФ в Україну. Наприкінці лютого, коли події вже набували драматичного обороту, я вирішила, що задля власної безпеки, маю їхати з країни якумога швидше, тому придбала квитки з остаточним пунктом призначення – Кіпр, де в мене була можливість пожити в приятельки на протязі двох тижнів.
Я знаходжусь на Кіпрі сумарно 50 днів поспіль – тобто сьогодні я відзначаю своєрідний ювілей. Протягом цього часу я двічі подавала документи до розгляду в міграційну службу Лімасола (вперше 14.03.22, та вдруге – 04.04.22). Але мені було відмовлено у прийомі документів, оскільки я прибула до початку вторгнення. Як мені пояснили у службі, наразі вони не мають розпорядження стосовно людей які приїхали раніше 24.02.2022 р., але приймають всі заявки від громадян України, котрі прибули після цієї дати. Мені порадили чекати особливого розпорядження, тому пакет документів мені повернули, наразі вони знаходяться в мене на руках. Також я звернулася до Socil Welfare Services Central Office, стосовно отримання одноразової фінансової допомоги, але без офіційного статусу тимчасового біженства, ані я, ані моя дитина не маємо права на її отримання. Тим не менше, в квітні вдруге спробувала подати документи на отримання фінансової допомоги і дуже зраділа коли їх прийняли – принаймні відтоді в мене з’явилася надія.
Я професійний фітнес-тренер, спортсменка, маю вищу освіту – закінчила Київський університет фізичного виховання та спорту. У цей самий час я не маю роботи та можливості отримувати дохід, оскільки фітнес-центр в якому я працювала, як управлінець та інструктор, – знищено фізично, він постраждав від пожежі, але я маю намір продовжувати свою професійну діяльність і в змозі запропонувати свої послуги фітнес-тренера, якщо отримаю дозвіл на працевлаштування.
В Києві я орендую житло. Будучи тут, я все ж сплатила щомісячну ренту за березень власникові квартири. В Лімасолі я зупинилася у своєї знайомої, яка так само винаймає житло, тому я намагаюсь компенсувати їй вартість комунальних послуг під час перебування в неї вдома, але наскільки вистачить моїх збережень, у такі ситуації – для мене є відкрите питання, саме тому я не можу орендувати власне житло.
Від ідеї придбати автомобіль мені довелося відмовитись, тому що це тягне за собою низку додаткових витрат, хоча від початку було таке бажання.
Я стараюсь активно брати участь у громадських заходах – відвідувати мітинги української громади, підтримувати співвітчизників, приносити користь там де я є, але ще не встигла перелаштуватися на українську розмовну мову. Ще я вивчаю англійську мову з українським викладачем онлайн, також стараюся підтримувати її фінансово.
Я стараюся не складати руки, а виходити на тренування на пляжі і запрошую наших дівчат приєднуватися безкоштовно та за символічні донації, бо розумію що не можу пропонувати платні послуги.
Я професійна спортсменка, вже 20 років життя я присвятила фітнес-індустрії. В ідеалі я бажаю орендувати свою власну студію, маючи попередній досвід організації – я упевнена, що в мене все вийде, але я не можу стати винаймачем, бо все упирається у відсутність реєстрації.
Мене турбує невизначеність, відсутність розуміння як діяти і в які інстанції звертатись з моєю проблемою; присутній страх за здоров’я, тому що у разі виникнення захворювання, – я не знаю чи нададуть мені медичну допомогу, чи матиму право на отримання консультації та фінанси, щоб сплатити за медобслуговування. Оскільки, як туристка я маю право перебувати тут до 90 днів, – мене турбує мій статус, у разі недотримання дозволеного терміну перебування на Кіпрі. Окремою проблемою є те, що я не маю можливості влаштувати свого сина-першокласника до школи, оскільки не отримавши офіційного статуса біженства, він не має права одержувати освіту у місцевих державних закладах. Оскільки я виховую дитину сама, то мені більше немає на кого розраховувати.
Хочеться якмога швидше повернутися до нормального, наскільки це можливо, життя і насолоджуватись красою Кіпру, але весь цей час я перебуваю у такому стані що не можу переключити увагу на те, що мене оточує.
Дуже чекаю на гарні новини з України і хочу повернутись до Києва, коли це буде достатньо безпечно, та не втрачаю оптимізму, – завершує свою історію пані Юлія.
Важливо швидке вирішення питання “застряглих” українців, оскільки перспективою офіційного працевлаштування є сплата податків, які забезпечать наповнення державного бюджету Республіки Кіпр, так як серед українських біженців є велика кількість фахівців, зокрема у сферах охорони здоров’я, громадського харчування, спорту, сфери обслуговування та фінансів.